Національно-патріотичне
виховання молоді
З виступу на форумі громадських організацій Надвірнянщини
Національне виховання – виховання дітей
на культурно-історичному досвіді рідного краю, його традиціях, звичаях,
обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно рівнозначне державному
вихованню і спрямоване на формування громадянина конкретної держави. Воно
однаково стосується як українців так і інших народів, що проживають в Україні.
Знати свій рідний край, його красу,
багатство, народ, з якого вийшов наш рід і його багата тисячолітня культура –
належить до природних обов’язків громадянина. Марна річ повторювати без упину,
що любтмо свій народ, свою Батьківщину. Цю любов треба показувати ділом. Як
організм із клітин – так народ складається із одиниць. Отже ні від кого іншого,
лише від тих одиниць залежить сила, могутність народу і власної держави. Коли
тих одиниць багато, коли вони всебічно розвинені, здібні радити й помагати собі
та іншим, здібні навіть у найгірших усовах зберегти рішучість і надію на краще
майбутнє та завжди найти спосіб урятувати себе та інших, додати відваги й охоти
до праці своїм землякам, коли вони можуть будити подив у чужинців і готові
силою захищати батьківщину – то цілий народ матиме в світі славу могутнього
народу, від якого можна вчитися, з яким треба рахуватися, якого небезпечно
зачіпати.
Життєва боротьба вимагає сили,
практичного, підприємницького та господарського хисту у великих розмірах, хисту
до розбудови багатства. Нам забороняли промовляти рідним словом. Вони цілком
розуміли, що навчання веде до розуму, а розум не терпить неволі, він шукає і
знаходить способи, щоб скинути загарбників.
Основний чинник національного виховання
– українське середовище, рідна земля з усіма її скарбами. Мова – це перша
передумова можливості засвоїти національний світогляд. Без знання мови свого
народу неможливо набути тих духовних сил, які формують нас національно. Наука
каже, що наймогутнішим з усіх чинників, які формують націю, є гін до безсмертя,
до традиції, тобто до зберігання спогадів, утривалених у пісні, легенді, в
іменах великих людей, в назвах шанованих місць, тощо які є наче втіленням
ідеалів нації.
Виховання молоді в
національно-патріотичному дусі повинно
здійснюватися на прикладах героїчних подій і традицій будь якої доби.
Любити те чого не знаєш – неможливо.
Українцем можна стати лиш тоді, коли крізь себе струмом пропустити безмежну
кількість переспіваних колоритних співанок, витанцюваних народних танців,
опанування хоч одного музичного інструменту, переслуханих переказів наших
старійшин, перечитаних безлічі сторінок сумної історії. Тільки тоді можна
усвідомити все розумом, відчувши серцем і душею, пережити почуття гордості,
співчуття і смутку, зрозуміти своє етнічне місце на дереві українського народу.
Василь Дідик, вчитель Білоославської ЗОШ І-ІІІ ст.
